Игорь Понедзялок

...Приречені кохати...
Тихий вечір плавно догорає...
Шовк ...Костюм... Обійми двох людей,
Він іі так ніжно обіймає,
Пригортає до своіх грудей...
-Я ,тебе ,не бачив стільки років,
І так ,випадково ,знов зустрів,
Не повіриш,скільки про це мріяв...
Я ,тоді... тебе не зрозумів ...
Не суттєво,що в житті моєму було,
Бо не було спалахів,ні фарб,
Тільки серце знало і відчуло,
Як з тобою зустрічі я праг.
Весь цей час про тебе одну думав,
І, яка б уже могла бути сім'я.
І чому так доля повернула?...
І чому в душі - твоє ім'я.
Хто б не був ,а серцю не накажеш,
Думав,що вже з розуму зійду ,
Я не можу знати,що ти скажеш,
Більше я тебе - не відпущу...
Наші ниточки життєві розійшлися,
Несподівано і наче не було.
Ми самі б і цього не дізнались,
Як це важко ,по-різно - не вдвох.
І ось так - негадано й нежданно,
Зустрічаю знову поглядом тебе...
Серце на шматки ...і рук тремтіння...
Обертом від цього, голова пливе...
Я незнаю ,що ти мені скажеш...
Та скажу,що - я так тебе люблю!
Весь цей час шукав ,надіявся, і вірив,
Що тебе, кохана ,я знайду...
А вона сиділа поруч,мов голубка,
В його очі карі потонула вся:
-Я тебе душею й серцем відчувала,
Ти - життя моє,й любов моя...
І так створене кохання в цьому світі,
Якби люди б не могли сприймати,
Відстань, час, умови - то дрібниці,
Коли двом приречено - кохати...