В містечку невеликому живу.

Каштани за вікном, дуби – столітні.
Через кватирку нюхаю траву,
що, як і я, народжена у квітні.Та що трава, як зовсім поруч ліс,
за назвою і взимку справді Чорний.
До нього шлях між паркових беріз
під безперервні стукоти вагонні.Це місто залізничників. І їх
в більш, ніж сторічній Знам’янці, найбільше.
Маленькій білці, що несе горіх,
із виводком живеться не найгірше.Так само вже не юному мені –
на поверсі четвертому в хрущовці,
тим більше нині, у соборні дні,
а не жахній імперії московській.Хоч поки тих, що віддані ще їй
у селищі та місті є достоту.
Духовно-мовний не скінчився бій.
Ще стачить внукам-правнукам роботи.У цій спільноті я напівчужий,
як українська у кишені дуля.
Малоросійства вкрай потертий кий
у звичний спосіб забиває кулі.На сході справжня в розпалі війна.
То, звісно, що не веселять новини.
З чоловіками й жінка вже одна
вернулася додому в домовині.Уписуються в вічність імена
тих, що повік не буде їм заміни.
Хоч різні, все ж ми – нація одна
держави на імення – Україна.–––––©Анатолій Загравенко