Я ВДЯЧНА БАБЦІ ЗА ДИТИНСТВО!

Душу гріє мені спомин,
Як димів із хати комин,
Як мінялись пори року,
Як від бабці на півкроку
Ні на мить не відходила , -
Дуже я її любила.
До дрібниць все пам'ятаю,
Скарбом в пам'яті тримаю:
Сині квіти в жовтім полі,
Сухе сіно у стодолі,
Як солому в скирди клали,
Ціпом зерна вибивали.
З жита, проса і пшениці
Були добрі паляниці.
Як останні йшли покоси...
З кукурудзи довгі коси
Звислі , чорні, в шумилинні,
Спутані у павутині.
Сонцем висушена гичка,
Сплутана бадиллям тичка,
Буряки вляглись на возі
І з підскоком у дорозі
З поля їхали велично, -
Віз поскрипував, як звично.
Пізні яблука барвисті
Прикраша гілки безлисті.
Час, проведений в бабусі...
Й досі ще дзвенить у вусі :
Доню, донечко, дитинко,
Втіха моя і кровинко.
Помічниця моя рідна,
Вже втомилась , мабуть, бідна -
Цілий день зі мною в полі.
На межі, біля тополі
Є в торбині паляниця,
В пляшці - з джерела водиця.
Відпочинь, моя дитино,
Я - ще трішки, ще година -
І збираємось до хати.
Треба свиней годувати,
І корову подоїти,
В курнику курей закрити...
Так від рання, від світанку
Світло світиться на ґанку.
Кожен день без відпочинку,
Вхопить хлібчика скоринку
І спішить усе зробити -
Лиш не мала часу жити.
Ні хвилини не присіла,
Так в турботах й постаріла.
Ночі й дні життям злетіли,
Русі коси посивіли,
Згасли очі волошкові -
Поховали в дні зимові...
Холодом й мене скувало,
Як бабусеньки не стало.
Вже й мої роки міліють,
Й душу спогади лиш гріють.
Ту любов в душі тримаю,
Для онуків зберігаю,
Щоб теплом їх огорнути,
Борг онукам повернути.
Лариса Ягула Семеген