Рятівник

Запам’яталася мені розмова з однією жіночкою. Вона вміє насолоджуватися життям. Вона абсолютно в усьому бачить позитив. Нікому не заздрить. Завжди прийде на допомогу. Ось як по-філосовськи почала вона свою розповідь:
- Вичитала таку мудру пораду: «Роби те, що любиш і вмієш. Це і годуватиме тебе, і даватиме втіху». Я так і роблю. У «Лісовій пісні» мужньої Лесі Українки є Той, що греблю рве, Той, що в скалі сидить, а я – Той, що всіх рятує, тобто я рятівник. Ось ти тільки послухай.
Оце днями рятувала квочку. Сусіди свою курячу маму мотузочком прив’язали за ногу до воза. Це старий дідівський метод. Квочка далеко не веде курчат, і є більше шансів зберегти виводок. Але тут є і друга сторона. Напевно, вона вилетіла на віз, а злітаючи, до землі не долетіла. Зачепилася. Мотузочки не вистачило, і вона повисла вниз головою.
А я саме виходила з хати. Глядь – квочка висить. І вже не кричить, і не тріпається. Ой лишенько! Я швиденько до неї. Хапаю. Жива. Не встигла захлинутися. Дивиться. Дише. Відчепила. Поставила на землю. Стоїть. Хитається. Потім замахала крилами, закричала і поспішила шукати діток. Щасливі всі: квочка, курчата і я.
Почуваю себе рятівником, коли виводжу курчат на город, який насправді люблю. Там рятую і помідорчики, і квасолинку, і базилік від лободи, щириці, плоскухи. Говорю з ними, бажаю великими рости. Я добре знаю, що без моєї допомоги ніщо не виросте, не порадує запашним цвітом, смачним плодом. Так воно у всьому: одне не існує без другого. Як у людей. Пам’ятаєш у пісні, де дві вірних подруги – любов і розлука – не ходять окремо чомусь.
А на городі жодна культурна рослина не росте без бур’янини. Ось, наприклад, зійшов огірочок. Ще тільки два листочки. І поряд лобода. Тут як тут. Вона так близенько примостилася, що вже буквально за добу закрила бідному огірочку сонце і небо. Я побачила. Рятую рослину, яку посадила, від тої, яка насіялася самостійно і на цій території не є бажаною.
Берізка полюбляє ту площу, де посіяні бурячки. Як у пісні: «Буряки рядочками стеляться листочками…». Так, так. Постеляться, якщо врятуєш від берізки. Вона так швиденько тягнеться до бурячка, обплітає його. Бурячок у тісних обіймах берізки задихається. Як не порятувати? Рятую. Бурячок радіє, що звільнила його від нав’язливої сусідки, розправляє листочки. Отже росте.
Рятую й картоплю від колорадського жука. Уже скільки років не можемо його побороти. Хоч прикладаємо багато зусиль. І збираємо. І травимо. Одного літа вирішила не травити. Збирала. Вранці і ввечері. Зсипала в банки. Назбирала відро. Убилася – і все одно мусила кропити.
Покропила. А він є і є. посадила весною картопельку. Чекаю, поки зійде. Тільки витикаються із землі ніжні листочки такої необхідної культури, як ці ненажери вже навіть обліпили те місце, де має бути кущик. Що робити? Загортаю картоплину і жука. Так рятую ніжні росточки. Не встигаю оглянутись, як з’являється моя картопелька і на кожному листочку - яйця. Купами. І вже через день червоний город. Вилупилися жуки. Маленькі, як мачок. Я їх майже не бачу, хоч беру свої «очі дівочі» (так я називаю окуляри). А тих, що підросли (а ростуть вони надзвичайно швидко), бачу добре.
І хочу тобі сказати: хоч вони й жуки, але і в них усе, як у людей. Одні люблять, дуже на те схоже, сонце. Вони не їдуть на Канари, спокійно сидять на листочках зверху. Засмагають – усе сонце їхнє. Інші надають перевагу тіні. Сидять на листочку знизу. Одним подобається гойдатися. Вони обирають тоненьку стеблинку. Дмухне вітерець – гойдається жук. Інші люблять спокій і тому дрімають на товщих пагонах. Деякі полюбляють самотність. Сидять поодинці. Задумані. А може, це їх ніхто не може терпіти і проганяє. Іншим подобаються компанії. Вони збираються групками. І всі їдять. Вдень і вночі. Вранці і ввечері.
Здавалося б – жуки. Але і в них, напевно, є свої симпатії. Он, дивись, сидить одне-однісіньке. Ніхто на нього уваги не звертає. Якийсь самітник. Нікому воно не потрібне. А ті втрьох почуваються добре. Та якби там не було, нам від цього не легше. Вони шкідники, і нам їх треба знищувати. І якщо з якоїсь причини не встигнеш – з’їдять, кляті, не дадуть –зацвісти.
А я завжди з нетерпінням жду цвітіння картоплі. Кажуть, що коли ця рослина з’явилася у нашій місцевості, то її на початку висаджували на клумбах. І недаремно! Квітка гарна. А яка ж тільки ароматна! Ні з чим не зрівняти. Правда. Найкраща, найніжніша, найароматніша квітка – це квітка картоплі. Може, тому, що так довгоочікувана. Може, тому, що врятована.
- Отже, я рятівник, - зробила висновок співрозмовниця, - і від цього маю неабияке задоволення. Почекай. Це ти мене так розговорила, що я не можу зупинитися. – Це добре. Говори, говори. Я із задоволенням послухаю. – Дякую. Ти хороший слухач. Не перебиваєш. То я можу продовжувати?
- Звичайно.
- Кого я тільки не врятувала? Якось навіть бджолу діставала з води. До бджіл у мене особливе ставлення. Вони незвичайні. Ти тільки послухай: вичитала, що саме бджоли чи не найперші на нашій планеті вміли жити сім’ями (роями), будували собі житло з воску! Уявляєш?
У бджіл немає дитинства. Вже на третій день після народження вони починають працювати – чистять вулик. У віці 12-13 днів бджоли вже самостійно будують із власного воску стільники. А коли виповниться 15 днів, виконують найпочеснішу роботу: збирають нектар і пилок.
Тільки день починається, бджолята вирушають у мандри. Летять до найдальших квіток. Тільки соняшник розцвів – заглянь усередину. Бджола вже там. Уткнулася і не гуде, а тільки вдоволено мурмоче, аж стогне від щастя. Набрала пилку та солодкої росички, знялася, розправила крильця, весело задзвеніла – і додому. Знайшла, що шукала. Бджола бере на себе вдвоє більше нектару, ніж важить сама. Цікаво, що вона майже зовсім не п’є нектар. Вона його збирає у спеціальний мішечок (зобик називається).
Живе робоча бджола влітку 35-65 днів. Літає до останнього. Вона і вмирає в польоті. Причина такого короткого життя – важка робота. Щоб виробити 100 грамів меду, бджола повинна побувати на мільйоні квіток.
І якось влітку одна бджілка не долетіла до квітки, а впала у відро з водою.
У відрі з водою
топилася бджола.
Часто махала крильцями
злетіти не змогла.
Така вона безпомічна,
збентежена була.
Я їй лише травинку
тоненьку подала.
Травинку обхопила
лапками за мить,
Бо сильно так хотіла
старанна бджілка жить.
Травинку із бджолою
я підняла з води
і бджілці побажала: «Лети собі, лети!»
Дякую, що ти мене вислухала. – А я тобі дякую за розповідь.
Галина Гранкіна (Марюха)
Наш край 20.03.2025