Школо моя, рідна школо

Школа… У житті кожної людини вона займає певне місце. І в мене виникло бажання запитати людей різного віку, що значить школа для них. Записала те, що почула.
- Спочатку в моєму житті була початкова школа. Чотири класи і двоє вчителів. Сімейна пара. Дітей небагато. Навчалися у двох класних кімнатах. Перший і третій клас учив один учитель, другий і четвертий – інший.
Я любила свою школу. І сьогодні вона стоїть у пам’яті таким великим острівцем, такою казкою, таким приємним спогадом. Ми були наче брати й сестри. На перерві ніколи не сиділи в класі, а бігали на подвір’ї, грали в жмурки, стрибали через скакалку, висіли на турніку. Як хлопці, так і дівчата.
Мені подобалося розглядати політичну карту Європи (вона займала пів стіни), читати назви міст, а потім пропонувати подружці знайти те місто. Наприклад, Чита. Хто і що чита? А чому чита, а не читає? Помилка, чи що? А вона сказала, що треба наголос правильно поставити: чита. А таке слово ми чули. Так у нас казали на розтріпану, незібрану неакуратну жінку. То що це виходить? Там усі розтріпані?
У нас був хороший учитель. На урок співів приносив патефон (портативний грамофон із рупором всередині). Щоб патефон запрацював, треба поставити пластинку і завести його, тобто покрутити спеціальною ручкою. Таку роботу вчитель часто довіряв мені. Крутити треба плавно, не ривками, щоб не лопнула пружина. Старалася. Аж долоні потіли. Вчитель перевіряв роботу. Все гаразд. Хвилина. І в класі (у селі на той час не було ні електрики, ні радіо) звучить незабутній голос Л.Русланової. Слухали, затамувавши подих.
Надія, 75 років.
- Хочу розповісти про нашого вчителя фізики. Спокійний. Врівноважений. Він ніколи не підвищував голосу. Недаремно кажуть: «Широка ріка тече тихо, розумна людина не підвищує голосу». Якщо хтось на його уроці порушив дисципліну (хоч таке траплялося надзвичайно рідко), вчитель вказував спочатку на порушника, потім на двері. Все зрозуміло. Порушник беззаперечно виконував мову жестів вчителя і, зачиняючи двері, чув: «Завтра з татусем».
Були часи, коли засівати, щедрувати школярам категорично заборонялося. Але діти (для того вони й діти) ці заборони порушували. І одного разу хлопчаки (у них ще фізики не було) зайшли до цього вчителя і засіяли. Він несказанно зрадів, щиро подякував, запрошував на наступний рік і кожному дав по десять карбованців.
Галина, 63 роки.
- У нашій школі був біолог. Молодий. В окулярах. Як тільки хто заговорить не по темі, учитель окуляри на лоб, знаходить поглядом балакуна і говорить: «Молодий чоловіче, вам час до дошки. Поділіться, будь ласка, своєю новиною». Якщо це була дівчина, запитував: «Леді, чи не хотіли б ви зі своєю промовою вийти на клас?». До всіх учнів, починаючи з восьмого класу, звертався на «ви».
Ніна, 65 років.
- Згадала. Десятий клас. Дзвінок на урок. Учні в класі. Учителька відчиняє двері і чує нецензурні слова. Хтось когось посилає туди, де Марко телят не пас. Клас завмер. Зараз почнеться: «Хто? Як вам не соромно?! Щоденники на стіл і так далі». А вчителька: «Як добре, що я не дочуваю… Добрий день, випускники. Сідайте. Тема уроку…». Всі полегшено видихнули.
Були вчителі, які в щоденник записували приємне: «Ваш син ввічливий. Дякую за виховання». Вітали батьків: «Дбайливому тату з Днем народження. Міцного здоров’я, успіхів».
А наш хімік коли учень чхав, завжди говорив: «Великий рости, щасливий будь, себе не хвали, другого не гудь».
Катерина, 60 років.
- У нас була хороша вчителька. Вона завжди нас підхвалювала. Виразно розказав вірша, і чуєш: «Моє ти сонце». Сіяєш до кінця уроку. Написав без єдиної помилки словниковий диктант – розумничка. Вона це так щоро говорила, раділа нашим успіхам. На уроках були ліричні моменти, коли мудра вчителька бажала нам мати надійних друзів, не дружити з тими, у кого небо в клітинку, а одяг у полоску.
Валентина, 30 років.
- Атестація школи. Приїхали інспектори. Ходять на уроки. У нас був вчитель історії. Порядку на уроці ніколи не було. Він кричав і всі кричали. Інспектор ще на перерві зайшов у клас і сів на задню парту. Вчитель цього не знав. Дзвінок. Вчитель швиденько заходить у клас, щільненько за собою зачиняє двері і просто щасливий промовляє: «Слава Богу! Пронесло!».
Був у нас учитель «Хе. Сідайте. Вам два». Так його називали учні. Викладав він математику і фізику. І коли діти не могли дати вичерпну відповідь на поставлене питання, вчитель, посміхаючись, говорив: «Хе. Сідайте. Вам два».
Віктор, 40 років.
- Так, так. Школу добре пам’ятаю. Дила у місті. Класи переповнені. У нашому восьмому класі було 43 учні. Але дружні. Точно: один за всіх і всі за одного. І якось після четвертого уроку всі вирішили піти в кіно. Пішли. Подивились. Приходжу додому. Мама поглянула на годинник і до мене:
- Куди ходила?
- У школу.
- А чого це школа приходила до нас? Бере мокрий вельветовий халат (щойно дістала з пральної машини) і по плечах мене, по плечах. Я втекла в кімнату, плачу гіркими сльозами.
Ввечері прийшов із роботи тато. Мама все розповідала. У них секретів не було. Тато бере ремінь, сідає і намотує на руку.
«Ну, - думаю, - мені капець». Мама зупиняє тата: «Не треба. Вона вже своє отримала».
На другий день у школі лінійка. Весь клас – порушники. Ніколи в житті мені не було так соромно, як тоді. І страшно. Думала, що виключать із школи.
Тетяна, 45 років.
- У нашій школі був учитель географії. Старенький. Хлопці не дуже його слухали, на зауваження не реагували. Тоді вчитель підходив до учня, розкривав свою велику долоню й запитував: «Хочеш гарячого ляща?» А вчитель історії завжди носив указку і стукав нею по столу. Сильно. Аж у вухах лящало. А вчителька, така собі бабуся, часто говорила: «Ша, діти. Що занадто, то не добре». А вчитися треба, щоб мати знання і відповідний документ. Пам’ятайте: без бумажки ти комашка, а з бумажкою – людина».
Віра, 40 років.
- Позитивні спогади про школу у мене відсутні. Що там хороше? У класі вічно холодно. Постійно хотілося їсти. У їдальні завжди черга. Учні старших класів, як правило, все з’їдали без черги, а нам залишалося те, що крізь пальці потече. У буфеті був заварний крем у брикетах. Ми його купували, жерли, запивали водою. Тільки животи боліли. До того ж ти мусиш щодня ходити у школу (в суботу теж). Щопонеділка думав: де ж той вихідний? Сидіти, читати, розповідати, слухати 6 – 7 годин, приходити додому і знову вчити. Деякі вчителі не дуже з нами церемонилися, і називали нас по-своєму, наприклад, турками. При директорові, звісно, вони так не висловлювалися. Просто говорили, що ми жителі Туреччини.
Ми, звичайно, не були ангелами. Після того, як учитель фізики всім хлопцям поставив двійки, вирішили помститися. Машину, на якій він інколи їздив до школи (батькова інвалідська), підняли (10 клас, дядьки, дурної сили багато) і водрузили на купу металолому, що за школою. Директор школи зібрав нас у кабінеті і переконав, що це неповага до людини і так робити не можна. Задумалися.
Олександр, 52 роки
Спогади зібрала
Галина Гранкіна (Марюха)
Наш край 21.11.2025